Иллюзорный патриотизм

Рубрика: Пресс-обзор | 31 марта 2008, 03:43 | Леонид Ежуров

Предисловие
Что такое любовь к родине? Что значит быть патриотом в современной Украине? Каждый вечер перед сном маниакально перечитывать ставшего идолом Т.Шевченко? Читать книги модных «україномовних» авторов и сознательно обманывать себя называя «это» литературой? Ходить в вышиванке? Напиваться «горилкой» празднуя День не (?) зависимости Украины? Или верить в превосходство украинской нации над другими?…
Что такое Любовь к Родине? Наверное, надо сначала ответить на вопрос — что такое Любовь?

К чему я веду? Да, пока еще сам не знаю. Это все рефлексия на острое эссе Александра Ковальчука, опубликованного на страницах львовского (!) интернет-издания zahid.net «Есей про патріотизм». Его текст приведен ниже (на украинском языке).

Есей про патріотизм

Куди ж докотилась ця піднебесна країна? Саме це питання з’явилось в білій хмаринці над головою, коли мене запитали про мою національність. Чи я українець? Чи я інквізиційний патріот? Чи люблю я Україну так, як її любите Ви, любі друзі та шановна львівська громадо?

Скільки років минуло з дня написання тієї відомої статті Кривенка, якою тут так люблять вимахуватись вічно заклопотані коні апокаліпсису та картографічні епігонщиці? Нічого з того часу не змінилось. Стурбовані читачі шукають між рядками відповіді на відвічне запитання «що робити?» Розбивають лоба постовими поклонами. Вдягають статуї у вишиванки.

Розмальовують трамваї упівськими гаслами. На спортивних змагання престарілі дідки розповідають про полум’яну юність Степана Бандери так, як ще 20-ть років назад розповідали про Валю Котика чи Марата Казея. Совковий банзай процвітає на рагульських бобках з написом «Дякую тобі Боже, що я не москаль».

В джентльменському наборі істинного українського патріота мають висіти наступні штуки: вишиванка (2-ві штуки), вуса (1-на штука), махровий і вафельний (на випадок лобової політкоректності) фанатизм та відсутність ознак хоч якогось мислення. Окрім тих, хто на патріотизмі заробляє нехіле бабло і веде подвійне життя.

До речі, це нічого, що більшість народу, з яким доводилось стикатись і які так люблять ходити у вишиванках та співати патріотичних пісень, були і є стукачами та сраколизами? Коли ти думаєш про людей погано, то виявляється, що вони ще гірші.

Цікаво, як живе та частина львівської творчої інтелігенції, яка знає, хто на них стучав за совєтів, зустрічаючи цих долбодятлів на вулицях, на імпрезах, на різних грантососних дегустаціях? Відразу ж і не зрозумієш, хто з них більший патріот: чи той, хто стучав, чи той, на кого туктукали? Подвійне життя Львова та його мешканців потребує своїх Фройдів і Винничуків та, напевне, люстрації. Колись. Бо поки що Львів продовжує купатись в своїх скелетних міфах і оббивати свої гробівці офісною пластмасою, та вважати, що в місті штиняє тільки ензимом.

Поки що справжній патріот повинен вихваляти і підтримувати рідне національне гівенце, тому що воно своє. Як гордо проахахала у вівторок розширена колегія управління культури і туризму ЛОДА: «У світі немає такого театру, як національний театр імені Заньковецької». Велике щастя, що немає.

А як проштовхують останній альбом Гайдамаків «Кобзар». Це нічого, що він тупий і ніякий, головне, що український і яка назва патріотична!!! А як колись вихвалялась Руслана, що сама Вітні Х’юстон прийшла подивитись на її запис в якійсь американській студії. Як Руслана вихвалялась, що та прийшла подивитись на стукіт ніг української підтанцьовки, а не послухати спів переможниці якогось галімого «Євробачення».

Справжній український патріот повинен дотримуватись стручкового ідеалізму похмурих львівських інтелектуалів. Вірити у світле майбутнє України і Львова зокрема. Говорити про якусь демократію, якусь свободу слова і якесь громадянське суспільство в Україні. Вершиною ж людської свободи вважається декламація своїх ідей під якимось ніком. Як це робить Мапа. Свобода під ніком — це, напевне, круто.

Хоча, яка демократія і громадянське суспільство, коли увесь постсовковий народ не вміє думати своєю головою і чекає манни небесної. Це мисля Шнура з «Ленінграда», якого деякі українські журналісти засунули в пекло за його пісні.

Справжній український патріот повинен помірно та поблажливо критикувати Вітю Ющенка (більше його оточення), якого Всесвітній конгрес азербайджанців висунув на Нобелівську премію миру.

Любити Вітю Ющенка, який заявив, що: «Найбільша загроза національній безпеці — інформаційна експансія іноземних держав. Завдяки цьому в інформаційному просторі України проводяться інформаційно-психологічні кампанії з тих чи інших питань, для того щоб дезінформувати суспільство, не повністю його інформувати або проводити кампанії не в інтересах нашої країни».

Це ніччо, що сам Ющенко і є найбільшою загрозою для національної безпеки України. Своїми таємницями навколо папіка Кучми, свого отруєння, вбивства (чи невбивства) Гонгадзе та своїми трипільськими горщиками, він робить для України набагато гірші речі, ніж всі проросійські та ще бог-зна які ЗМІ.

Хоча зараз Ющенко доріс до того рівня, що запросив в службу підготовки своїх виступів Юрія Лисенка, більш відомого як Юрко Позаяк. З гумором в Юща завжди були великі проблеми, тому, напевне, і автор рядків «Під грушею цією_ Мене робив мій батько -_Тепер тут песик сцить» йому не допоможе.

А щодо психології, то нехай він розкаже, що ж насправді було на Майдані. Казочки нехай залишить бабі Парасці. Мейбі, Майдан був таким собі експериментом над людьми? Народ спеціально довели до такої ситуації. Просто випустили пар. Влаштували нормальний карнавал, як це роблять в Бразилії перед постом. Аптеки мали за день місячну виручку від презервативів.

Під загальну ейфорію та вселенську енергію любові Рижий і його конторка тихенько звалили. Прийшов Ющ зі своєю бригадою і тепер робить речі, не гірше ніж Кучма. І головне, 2-го Майдану вже не буде. Ніколи. Просто потрібно вчасно випустити народний пар в масові гуляння та сублімувати людське незадоволення в помаранчеву канхвєтку. Україна й надалі продовжує бути звичайною ментовською країною.

Україна зі своїми подвійними стандартами (по всій території) та патріотичним фанатизмом (на заході) вперлась в стіну. Жодного прогресу. Жодного світлого майбутнього. Жодної буферної перспективи між Росією і Європою. Одна інерція відомо куди.

Львів — вже давно мертве місто. І які можуть бути питання «що робити» в ситуації тотальної втечі від реальності? Замовчування проблем. Тупих інтілєктуальних діскусій з нальотом кегебешних провокацій? Пацієнт виздоровлює тоді, коли визнає свої помилки, коли не шукає винних поза собою. Хоча, яке визнання в постійному подвійному житті з подвійними стандартами? Шиза вже боком вилазить. І що тут буде за 10-15 років, любі друзі патріоти?

Оригинал на Zahid.net: http://www.zaxid.net/article/14499/
Огромное спасибо редакционному коллективу Zahid.net и конечно же автору данного эссе — Александру Ковальчуку.

Комментариев: 2

2 Comments

  1. Появилась и русская версия этого текста, она доступна на сайте mankurty.com — http://www.mankurty.com/statti/kovalchuk.html .
    Кстати, тоже очень интересный львовский ресурс. Рекомендую читателям с ним ознакомится.

  2. carpenter (01.04.2008 04:41) (Ответить)

    Вот где правда!!! Я рад что есть люди в обществе, которые видят и называют вещи своими именами))).

Sorry, the comment form is closed at this time.

  • Рубрики

  • Реклама

  • Архивы

  • Статистика