Ми – українці. Народ, який після стількох століть поневірянь, нарешті здобув таку омріяну незалежність та державність. Сьогодні активно ведеться політика популяризації всього українського. До чого це може призвести?
По-перше, Україна довгий час була у складі інших держав. Наша культура та звичаї дуже майстерно знищувались. Ті хто був при владі залишали тільки те, що на їх думку не заважало встановленому режиму. Це, в свою чергу, призвело до асиміляції українців з іншими націями. Залишки нашої ментальності ще простежуються у селах. Але чи можна назвати її тільки українською? Відповісти важко. Адже, разом з переселенцями з Росії, Польщі насаджувалася і їхня культура та віра. Напевно, навіть історики не зможуть розібратися в складових цього «компоту».
Та на фоні всього цього наша політична еліта намагається «вихватити» щось «українське». Та під голослівними патріотичними лозунгами поділити країну на два ворожі табори – українців та ні. Мабуть, дуже важко зрозуміти, що ми – багатонаціональний народ. І всі ці намагання підкреслити нашу ідентичність призведуть тільки до створення радикально налаштованих угрупувань. Всі ми пам’ятаємо чим це скінчилось у Німеччині. Та здається, що наші лідери думають лише про кількість голосів виборців, зароблених на цьому трюку. А не про людей та їх інтереси. Шкода.
По-друге, бути українцем модно. Цю тезу позиціонують скрізь та всі. Завдяки цьому юрби молоді пишаються своїм походженням і намагаються це продемонструвати в будь який спосіб. Одні носять вишиванки та значки, другі встановлюють заставки на мобільні телефони з національної символікою. Навіть політики не впускають шансу засвідчити свою любов до України. Інколи така показуха доходить до абсурду. Не вірите? Ввімкніть телевізор!
Чому щоб любити свою Батьківщину необхідно це постійно підкреслювати? Не важливо де – на вулиці, в громадському транспорті чи в інтернеті на форумі. Чи це просто така гра – хто більше? Та нажаль, більшість цих «закоханих» рідко переходить від розмов до реальних справ. А ось коли треба розкритикувати чиюсь роботу це ми перші. Мовляв, усюди рука Москви і несвідомі співвітчизники нею користуються. Тим самим принижуючи гідність всієї країни. З чого вони це? Чому просто не порадіти за людину? Напевно, таким чином легше реалізуватись та зробити вигляд, що переживаєш за свою Україну? Я не знаю…
По-третє, мовне питання. Мабуть найболючіша тема для наших людей. Так історично склалось, що ми розмовляємо двома мовами – українською та російською. В цьому немає нашої провини. Але гіперактивні «патріоти» іншомовних називають по-своєму: «москалями» та «колхознікамі». І як наслідок – українці ділять один-одного на україномовних та російськомовних. Безглуздя!
Такою поведінкою ми свідомо даємо політикам тему для спекуляцій та гучних обіцянок. Які, між іншим, декларуються тільки на виборах. Державна мова одна. Та кожен українець має право вільно обирати мову, якою він хоче спілкуватись. Будь-то російська чи китайська. І яким «патріотом» ти б не був – поважай вибір свого співвітчизника.
І наостанок, патріотизм не проявляється у знущанні (фізичному чи духовному) з «не українців». Неважливо в якій області України ти живеш. Важливо, що ти – українець, частина великого народу! Народу, який неодмінно колись об’єднається. І ми будемо по справжньому пишатися тим, що ми його частина!